Прочитав книгу Сергія Плохія — «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Книгою я задоволений. В ній доступною мовою широкими мазками подана вся історія України з акцентами на найважливіших подіях та процесах.

Якщо говорити про висновки, котрі можна винести з прочитання даної праці, то вони наступні (текст є свого роду конспектом, а не самостійною працею).

Основними двома проблемами, котрі переслідували українців у всіх їх постатях (чи то русинів, чи то запорожців, чи то власне українців часів Революції) протягом всієї їх історії були: відсутність єдності та далекоглядності.

Це проявлялося в тому, що у всіх найбільших екзистенційних викликах, з котрими приходилось змагатись нашим предкам (для себе я виділяю чотири основні: монгольську навалу, повстання Богдана Хмельницького, повстання Мазепи та Українську Революцію), вони не змогли об’єднатись проти спільного зовнішнього ворога, в’язнучи при цьому у внутрішніх чварах на релігійному, культурному, політичному чи ідеологічному підґрунті.

Нижче я розглядаю кожен випадок окремо.

У випадку «монгольського кейсу» князі були мало зацікавлені в збереженні єдиної Русі ще до навали монголів, ставлячи власні інтереси та інтереси власних князівств вище, ніж інтереси всієї держави, виявляючи тим самим не далекоглядність та роз’єднаність. Під час безпосередньо навали розрізненість інтересів проявилась у нездатності дати організований опір монголам. Це призвело до багаторічного узалежнення східних слов’ян від монголів.

Під час повстання Хмельницького відсутність єдності проявилась не стільки за часів Хмельницького, як після його смерті. Померши зарано, Хмельницький лишив по собі незавершене повстання й козацтво, яке не визначилось зі зовнішнім курсом, який мала б обрати Гетьманщина після кінця повстання. Так, на момент смерті Хмельницького вже була підписана Переяславська угода, але вона ніяк не виключила сумніви в майбутньому геополітичному русі Гетьманщини. Крім того, після перемир’я поляків та московитів у Вільні (укладене без участі козаків), сам Хмельницький був розчарований у союзі з Москвою під кінець життя.

Наступник Хмельницького Виговський не довіряв Московії й хотів порозумітись з поляками й увійти до складу Речі Посполитої на правах широкої автономії, а русини (майбутні українці) мали б зайняти в Речі Посполитій рівне місце поміж поляків та литвинів. Прості козаки своєю чергою в переважній більшості не довіряли полякам і не хотіли вертатись в лоно Речі Посполитої й ближчими до себе рахували православного московського царя.

Московія скористалась відсутністю підтримки Виговського й спровокувала заколот проти нього, називаючи його зрадником. Виговського повалили, а владу прийняв син Хмельницького Юрій, котрий на початку обрав курс на Москву, але за якийсь час розчарувався в ній і спробував вернутись назад на сторону Польщі. Поляки цього разу поставили вимоги набагато суворіші, ніж попередньо. Такі рухи туди-назад між різними регіональними центрами в майбутньому повторяться ще не один раз.

Відсутність єдності в баченні майбутнього поміж різними гетьманами й простими козаками призводила до частих змін у зовнішньому курсі, в «метанні» зі сторони в сторону, кожного разу послаблюючи свою позицію, аж зрештою Річ Посполита й Московія просто поділили Україну по Дніпру (перший поділ України за Андрусівським договором).

Наступний шанс на відновлення незалежності з'явився під час Північної війни між Швецією та Московським царством, внаслідок якої Московія перетворилась на Росію. Мазепа, бачачи, що тренд на ущемлення запорозьких вольностей і на повне поглинання Гетьманщини Москвою є сталий і невідворотний, вирішує вчинити демарш і перейти у війні на сторону шведів (до війни Мазепа був близьким соратником Петра Першого й на момент повстання довго був очільником козаків). Але й на цей раз більшість простих козаків не зрозуміли геополітичної гри Мазепи. Простим людям того часу питання віри й культурної близькості було набагато простішим до зрозуміння, ніж геополітичні ігри, тому козаки в більшості своїй не підтримали повстання й в основному воювали на стороні православного царя, а не протестантського короля.

Не можна сказати, що відсутність масової підтримки Мазепи з боку простих козаків була вирішальною в програші під Полтавою — зрештою, основними силами були московська та шведська регулярні армії, але, напевно, якесь значення цей чинник мав.

Так була втрачена друга можливість на відновлення незалежності. Нової в українців не буде протягом наступних двохсот років. Демарш Мазепи ще більше посилив недовіру російської влади до запорожців і остаточно закріпив курс на усунення Гетьманщини як автономного утворення в російській державі.

Третій шанс українці отримали під час революції 17–21-х років. Російська імперія рухнула, не витримавши напруги від Першої світової війни. Крах імперій після війни дав шанс багатьом народам на отримання незалежності. Багатьом з них вдалось вирватись з Російської імперії (принаймні на якийсь час), як, наприклад, полякам, фінам, литовцям, латишам чи естонцям. Українцям цього не вдалось. У першу чергу — через уже не раз згадану вище відсутність єдності й організованості. Сусіди, котрі мали ворожі стосунки до України, звісно, також не допомогли в набутті незалежності.

За контроль над Україною боролось багато сторін — як внутрішніх, так і зовнішніх. Відсутність консолідації всередині країни й привела до краху.

З одного боку була Центральна Рада на чолі з Грушевським, а пізніше Директорія на чолі з Винниченком, а потім Петлюрою, котра була за своєю суттю лівою й опиралася на селянство й котру не підтримували багаті землевласники й Центральні держави, від захисту котрих Українська Народна Республіка була залежна до кінця Першої світової війни. На початку революції Рада мала відносно велику підтримку в суспільстві й диспонувала значним військом. Але Рада була неспроможна організувати державний апарат, що призвело спочатку до втрати підтримки, а потім — до легкого її повалення.

Після повалення Центральної Ради до влади прийшов Скоропадський, і було проголошено Гетьманат. Гетьманат своєю чергою опирався на землевласників та Центральні держави. І хоч Гетьманат мав кращі організаторські можливості, ніж Рада, проте він не мав підтримки суспільства, оскільки німці почали, в обмін на захист з боку Центральних держав, експлуатувати українське село, що відвернуло людей від Гетьманату. Таким чином, Гетьманат міг існувати лише за умови присутності на території України військ Центральних держав. Тому після програшу Німеччини та Австро-Угорщини в Першій світовій і після виводу їхніх військ з території України за умовами Брестського миру, Українська Держава на чолі зі Скоропадським не могла продовжувати існування.

Ще з іншого боку значна частина суспільства підтримувала більшовицьку революцію й воювала в лавах Червоної армії за Радянську Україну. Хтось був вірний комуністичним ідеям з самого початку, а хтось почав підтримувати більшовиків після розчарування в політиці Центральної Ради. Розділ підігрівали національно орієнтовані наративи Радянської Росії, котра таким чином хотіла здобути лояльність широких мас колишніх імперських меншин.

Не слід також забувати про Махна, білий рух і велику кількість дрібних отаманів, кожен з яких переслідував якісь власні цілі. Не слід також забувати й про ЗУНР, котра хоч формально й була на одному боці з УНР, проте не могла знайти порозуміння з нею в багатьох аспектах. УНР була лівою, а ЗУНР мала консервативне керівництво. УНР під кінець існування орієнтувалась на Польщу в боротьбі проти росіян, ЗУНР своєю чергою головного ворога бачила у Варшаві й у більшовиках, і меншим злом вважала Білий рух, що для УНР було неприпустимо.

Одним словом, Україну роздирали зсередини різні ідеологічні рухи, що й привело значною мірою до краху Української державності в ті роки. Великою помилкою Ради було й нерозуміння важливості створення регулярних військ, як це робили поляки чи совєти.